Персональный сайт Виктора Бычихина

Каталог статей

Главная » Статьи » Статьи » научные статьи

Ціна неефективного державного управління у сфері місцевого самоврядування
Особливої гостроти набуває вона у стосунках між державною владою й місцевим самоврядуванням. Тут дію стереотипів загострено тим, що територіальна громада й досі здебільшого сприймається лише як об’єкт управління, а не як його суб’єкт. Це спричинено почасти як незрілістю самого громадянського суспільства, так і впливом укоріненого досвіду тоталітарного управління, з громадянським суспільством несумісного. Останнє призводить до збереження патерналістського підходу держави до питань організації місцевого самоврядування й штучного звуження сфери його компетенції, що відбивається в намаганнях залишити за державою ті функції, які доцільніше передати на місцевий рівень.
 
З іншого боку, спроби ствердити демократичні принципи в організації місцевого самоврядування й розширити обсяг повноважень місцевої влади часто-густо обертаються зсувом адміністрування з державного на місцевий рівень і посиленням місцевої бюрократії, яка починає уособлювати ту ж таки відділену від безпосереднього життя громад владу, лише "місцевого розливу”, або й гальмувати процес реального розвитку місцевого самоврядування. Така "децентралізація” державного управління, яка дорівнює його регіоналізації, сприяє розвитку реального самоврядування територіальних громад не більшою мірою, ніж державний патерналізм.
Вихід тут уявляється у зміщенні акцентів на активізацію "соціальних мікроклітин” – громад, чия діяльність знайшла своє окреме відображення в Конституції України. Йдеться, зокрема, про ст. 140 Конституції, де проведено дистинкцію між місцевим самоврядуванням та самоорганізацією населення. Адже за умов існуючих ринкових стосунків і вже практично сформованого ними механізму безпосередньої віддачі для громад від надходжень до місцевого бюджету достатньо прозорості останнього й наділення органів самоорганізації населення певними повноваженнями, щоб запрацював потужний чинник їхнього "особистого інтересу” в справі поповненні місцевого бюджету.
 
Якщо мешканці якогось мікрорайону, вулиці, окремого будинку знатимуть, як відобразиться надходження з квартплати від їхньої громади на стані задоволення побутових потреб цієї громади, то вони самі перетворюватимуться на найбільш зацікавлених у таких надходженнях. Отож надання органам самоорганізації населення права контролю над своєчасністю відповідних проплат мешканцями локальних територій сприятиме розв’язанню проблеми поповнення бюджету.
Це лише окремий приклад. Однак такі приклади можна множити. А проте, на сьогодні тут виникає правова колізія. Згідно з уже згаданою статтею 140 Конституції України, міська рада дозволяє "за ініціативою мешканців створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення та наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів і майна”. За цією нормою неінституціоналізоване волевиявлення локальних територіальних громад, адміністративне встановлення меж яких належить до компетенції не державної, а саме місцевої влади, не лише отримує власну назву – "самоорганізація населення” (і це знайшло вже своє відображення в існуванні окремих законів "Про місцеве самоврядування” та "Про органи самоорганізації населення”). Ця норма визначає також, що джерелом легітимації самоорганізації населення є не державна влада, а місцева – інституціоналізоване місцеве самоврядування.
Останнє ж означає, що не лише ефективність самоорганізації населення, а й можливість самого феномену самоорганізації безпосередньо залежить від місцевої влади, яка здебільшого цілком байдуже, якщо не вороже, сприймає паростки самоорганізації, справедливо вбачаючи в них загрозу для власного волюнтаризму й необмеженого адміністрування. До того ж розвиток самоорганізації населення, здатного здійснювати контроль над самим місцевим самоврядуванням як інституціоналізованою владою місцевого рівня з подвійною природою (що частково репрезентує й державну владу), створює несприятливе середовище негативних явищ, пов’язаних зі здійсненням влади (наприклад, корупції), боротьба з якими з боку органів державної влади до сьогодні не сягає належного ефекту.
Потреба в розвитку самоорганізації населення на сьогодні є нагальною. Відтак очевидною є необхідність у розробці відповідних правових механізмів, які б полегшували цей процес і сприяли йому. І ця робота здійснюється не на місцевому, а на державному рівні. Можливо, необхідно переглянути саму стратегію організації стосунків між державною владою і місцевим самоврядуванням і, посилюючи контроль держави над органами місцевого самоврядування, процес "децентралізації влади” переорієнтувати в бік створення сприятливих умов для розвитку самоорганізації населення й надання його органам певних повноважень у сфері здійснення контрольних та господарських функцій.
Одним з таких заходів є введення в законодавчу базу імперативного характеру норми, за якою створюються органи самоорганізації населення. Потребує вдосконалення й законодавче забезпечення фінансової основи функціонування самоорганізації населення. Обов’язковою є також розробка правових механізмів, що убезпечують прозорість бюджетних надходжень і видатків не лише на місцевому рівні в цілому, а й на рівні локальних громад. Назагал є потреба в подальшій законодавчій роботі над документами, якими унормовано сферу компетенції органів самоорганізації населення.
Категория: научные статьи | Добавил: partiya_sud (24.03.2010)
Просмотров: 803 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *: